СПАДЩИНА
(поема-цикл)
2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/
ВИБІР
Катерино, на прощу?
А вже і пора.
З каламуті гудуть віщі дзвони Софії.
Стань і слухай, як молиться з неба сестра,
Вічна покритка —
діва Марія.
Тільки сива печаль і ясна сивина.
Тільки очі, не випиті злиднями тими,
Що нагострять косу, коли шаблі чортма,
І терпляче обкосять усю Україну.
Катерино, матусю!
Холодні вуста
Перетерпли від слів,
недоказаних Вами.
Ясенову бандуру Ваш син пригорта
І клекочуть баси над всіма голосами!
Поминайте.
Минайте!
Хоч крихту вогню
Серед ночі роздмухаєш,
змучений сину!
І кому вже гукну? І кого зупиню?
Вже за Вами іду, Катерино…
…Так погано. Чи здужу хворобу таку?
Відкіля оці думи? Кому я їх винен!
Чи Панько, що читає поему в кутку,
Чи жебрак, що кричить
і кричить за дверима,
Нагадали своє?
Чи таки самота
Зворухне папірець — і навіється дума?
І мовчання лихе, і розмова проста,
І ніде не подітись від туги і суму…
— Побалакаймо, друже!
Щось душно мені…
— Що балакать? —
подався Куліш до Тараса —
Ти потопиш колись Україну в огні…
Як одного отямиш — зведеш півтораста, —
Захлинеться народ не у панській крові —
У своїй…
— А до того в гною не потоне?!
— Не кричи ж бо, тихіше…
Бо й стіни живі.
Тут добряча тобі від людей охорона.
Заслужив!
Чи надумався, може, на те,
Що пророком постав перед сірими нами?
Бачиш, діло тут вельми сумне і просте —
Ще без ліку тарасів гниє під панами.
Що народ?
Темнота. Гуртувати своїх
Серед панства. Освічених. Поки є сила,
Берегтися, чекати… А то і на сміх
Не устигнеш зробить для великого діла.
Тій сіромі одне — хліб і чарку в обід.
І мовчатиме, чуєш? А ти — самопаски…
— Не сподобився ждати, ходити в обхід,
Бо і ситий,
і п’яний вже з панської ласки!
Кажеш — панство? Оглянься! Освіта яка?
Почепить панталони
і цвенькати басом?
Чи поплакать над матір’ю… за мідяка?
Ті — усе продадуть.
Ще ж і вискубуть ласо
Твою муку і гнів до одного рядка.
Вибиратимуть з книг твої очі похмурі.
Та й коли вони виростуть із гопака
На словах, у театрі і в літературі?!
"Говори-говори, — собі думав Куліш. —
Що пожнеш ти колись
із намріяних марев?
Але ж сили шкода!
А що зробиш, коли ж
Тут нічого не вдіє і сам Костомаров?
Покричить, пообвикне — згадає мене.
Ця мужицька упертість чудна
і минуща.
Що — уб’є він царя?
Що — панів прожене?
Чи не стануть до влади підліші і дужчій
Вже спеклася душа
на роз’ятрений струп.
Україна постогнує в зболених грудях.
Знову світ — до сокири?
Та ще обітру
З нього вдачу бунтарську —
і з нами добуде,
І нічого ж не тямить! Чого він шука?
Гайдамаків немає — і то слава Богу!"
…А сказав:
— Бідний друже!
Невже з кріпака
Ти ніколи не виб’єшся духом убогим?
— Ой Паньку!
Тебе справді вогонь обмина,
Що у жилах гуде, як гроза, а не мжичка.
От і видно, що правда у нас не одна:
В тебе — панна, у мене — мужичка.
— Навіжений! Отямся!
Чи ти не здурів?!
Я життя покладу на вівтар України!
Я…
— Подайте! — гукнули в дворі.
І загрюкали двері:
— За Божого Сина!
— Вже піду, — затремтіли вуста Куліша.
Одягнувся, вклонився — і мови не стало.
Вийшов сам. І гатила на сполох душа.
І подав мідяка, бо в самого замало.
…Катерино, на прощу?
Чого нам туди?
Не почуєм за гроші правдивого слова.
Краще борщ буряковий і хліб з лободи,
Як смердітиме в хаті душа часникова.
Що ти кляв,
що торочив, обачний Паньку?
Що іду, що веду по розбитій дорозі?
Що й тебе, моя пісне, даю жебраку,
Що сидить і кричить
на ослизлім порозі?
І що погляд лукавий, масний та чіпкий
Вже сьогодні нестиме на пильнії очі,
Що подав "Кобзаря" отакий і такий
І сказав жебраку:
"Продаси, коли схочеш!"
Вже оцей Петербург до хвороби обрид.
І куди його йти? Підкажи-но, пороже!
Є і воля, і слава, і чарка в обід,
І всевидяще око. Шкода, що не Боже.
Душно…
Певно, уже на порі
Потихеньку ладнать рушники і калину.
Помоліться за мене отам… угорі…
Не Марія, а Ви, Катерино…
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.