СПАДЩИНА
(поема-цикл)
2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/
В ПЕТЕРБУРЗІ
Сопілонько, не зрадь мене хоч ти.
Стули вуста і не скажи нікому,
Що у словах уже не чути грому,
Що більшає зітхань і сумоти.
І самота, одвічна самота!
Чи я себе коли віднайду знову?
Чи й у тобі впізнаю Піунову,
Моя стражденна доленько свята?
Куди подіти від людей життя,
Підсудну славу і газетні страти?
То найстрашніше — мучеником стати
І звідусіль чекать на співчуття.
Чи выд пустих вборонюся голів,
Від щирих друзів, від всього, що мушу?
Вже добрі люди допалили душу,
Посічену шпіцрутенами слів.
Але ж колись прийде ота пора,
Коли за все питатимуть онуки.
А що їм скажуть знівечені руки,
Яким не втримать пензля і пера?!
"На що я звівся? — думаю вночі. —
Бенкети, походеньки, заробітки…
Стоять портрети, як брехливі свідки,
Що я намалював їх за харчі.
І що ні слово — то німий прокльон.
Минаэ ніч, і де себе подіти?
Ще на столі чекають "Неофіти".
Ще сняться сни, точнісінькі, як "Сон".
Хвороби й муштру б скинути з душі,
Віддати ставу за стареньку хату,
Де все на світі міг би дописати
Й доплакати на ріднім спориші!
Та ж там туман такий — як молоко
І так сопілка грає — хоч молися.
Якби було хоч трохи берегтися,
То жив би спокійніше — як Панько.
І хай боліло б кожному своє.
Але чи був би я тоді, хто є?"
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.