СПАДЩИНА
(поема-цикл)
2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/
СЛАВА
У 1768 році в селі Кодня були страчені
троє бандуристів і один скрипаль.
Шалений вітер. Чорне поле.
Дубів розвихрені чуби.
Ми — гайдамаки. Діти волі.
Сини кривавої доби.
Ударив дзвін. Гудуть литаври.
Душа сичить до батога.
А світ червоні й чорні барви,
Як вишиванку, одяга.
Стогнала ніч. Заграва даленіла,
Криваво слалась до кривавих паль…
Їх завтра поведуть.
І доки сили,
Співали бандуристи і скрипаль.
В’язниця спів одлунювала хрипко
І кидала у ніч, у чорторий…
А на подвір’ї дотлівала скрипка.
І коло неї грівся вартовий.
…Стихала пісня. Чорної безодні
Не краяли ні місяць, ні зоря.
Не спали в гайдамацькій Кодні,
Бо слухали сліпого скрипаля.
А той почав ледь чутно пісню знову,
Тоді, хитнувши чубом, голосніш.
— Спалили скрипку, —
буде з мене й слова! —
Утнув старий в хурдизі босоніж:
"Од Києва до Лубен
Насіяла конопель.
Дам лиха…"
Стогнала ніч. Тремтіли чорні грати.
Молилися у Кодні матері.
Обнявшись, як брати, за ніч до страти
В катівні танцювали кобзарі.
Край неба жеврів. Сутінки безсило
Тулилися до вичовганих стін.
Долівка стугоніла, серце мліло,
Метлялись поли латаних свитин.
…Їх стратять.
І дума по них не заплаче.
Хіба про усіх заспіваєш?
Лише пом’януть у бою.
Востаннє світає.
І ти помираєш, козаче.
А поруч нахромлять
кленовую душу твою.
Лише Україна сьогодні тобі відпалає.
Хлопчина заплаче.
Та потім — біда не біда! —
Він шапку скидає
і ймення твоє прибирає.
А кобза на палі
колись і за ним відрида.
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.