* * *
Ще не зав’язані ранети,
ще не заліг у соти мед…
Надтхнення спалюють поети
в буденних справах. Гасне лет
ясних думок, і слів, і прагнень,
от закутий в рими день
на білий цвіт наводить хмари,
на білий світ печаль веде.
І що не вулиця – то ринок:
на продаж душі і пісні.
Німі тіла – немов на ринку:
хто переможе, а хто ні.
У суєті, в цій грі даремній,
у міражах подій, речей…
цвіте весна, а в душах темно,
і цвіт отой вогнем пече...
Втекти! Від бруду. Від утоми.
Від торгу, зборищ, марноти.
Втекти зі світу – не із дому!
Від зла, невігластва втекти.
Але куди? Одна дорога
у всіх, одна є – за межу.
Не обмине вона нікого…
Чи дотягну? Чи добіжу?
Від себе вже не відокремлю
цей грішний, вбогий, нижчий світ…
О земле! Пресвятая земле,
дай сили вірити у цвіт!
Дай вперто зав’язі чекати
і годувати серце знов
живою вірою крізь грати,
що спраглим застають любов.
***
© Надія Дичка. Всі права застережені.